«Жити в селі – гріх не працювати»: волинський священник допомагає людям в господарстві

«А напишіть про нашого священника, він у нас справжній господар», – просять люди в селі. Сам же отець Борис Наумчук у телефонній розмові скромно відмовляється від публічності.

Тож доводиться йти до нього додому, пише Слово правди.

Запрошує у двір, що потопає в квітах. Каже, це захоплення його дружини Галини, з гордістю демонструє її клумби: ось півонієвидні троянди, там далі – «вишивані» біло-червоним, ось екзотична синя троянда – не фарбована, природна, а за рогом будинку – пахуча «Глорія дей». «Біля всього цього делікатного квіткового розмаїття треба догляду і догляду. Я он поїхав на поле – картоплю, зернові від хвороб та шкідників покропив, та й по всій роботі. А квіти – це окреме царство, яким керує Галя», – наголошує о.Борис. Так, це той випадок, коли священник у селі – не лише духівник, а й трудар, що став прикладом для багатьох.

Жити в селі – гріх не працювати. У цьому отець Борис був переконаний з раннього дитинства. У рідному Куликові, що на Львівщині, з малого був привчений до праці: з мамою ходив полоти буряки, частенько допомагав їй у роботі на фермі. З класу 4-5 уже знав, як то доглядати малих телят чи биків, пізніше і доїльний апарат підключати навчився. Навіть уже будучи в зятях, приїздив до батьків допомагати по господарству. Каже, не лише через відповідальність, а й тому, що сільська робота йому подобається.

«Рідне село завжди зі мною, бо ж там живуть і, Богу дякувати, ще господарюють, хоч і на пенсії, мої батьки, а Верба – це село, що вже стало своїм», – розповідає отець Борис. Зовсім скоро, 16 липня, мине чотирнадцять років, як його призначили на цю парафію. Спочатку він просто доїжджав сюди на служіння. А згодом таки вирішив перевезти сім’ю. День, коли оселився в Вербі, пам’ятатиме довіку, бо відразу після приїзду зі Львівщини, за кілька годин, у нього народився молодший син Роман, якого татко тепер називає «справжнім волинякою».

Дякую Богові, що не дав мені податись у інші заробітки! Борис Наумчук стверджує, що священницький труд завжди йому до душі. Але сказати, що він приносить достатньо доходу, ніколи не можна було, а сім’ю забезпечувати треба. Були, пригадує він, різні спокуси податись у «легкий» бізнес до сусідньої Польщі, та, як мало статись, так і сталось. Першою з його тяги до сільського господарства дивувалась дружина, бо виросла в набожній родині, що завжди відвідувала церкву, і спостерігала зовсім інший приклад поведінки панотця у сільській громаді. «Галю, ми ж не будемо чекати, щоб нас хтось забезпечував», – прийняв рішення отець Борис. І потихеньку справа пішла…

«Треба якусь курку, а щоб її виростити, треба й зерна. А обробити поле важко – коней у селі майже не лишилось, потужним господарствам не до людських ділянок. Тому придбав маленького трактора, до нього причіп, далі всілякий реманент. Тепер от подумую про картоплекопалку», – оповідає Борис Наумчук. Окрім обробітку земель у власному господарстві, трактор – це і мопед, і тягач, і техніка для потреб церкви, куди під час ремонтів потрібно то матеріали підвезти, то, навпаки, сміття вивезти. А ще тракторець о. Бориса став великою підмогою й для багатьох жителів села – до священника звертаються постійно, а він з радістю їде допомагати людям на їхніх присадибних ділянках, городах. Розраховуються хто грошима, хто допомогою в роботі, а хтось і по-сільському, традиційно, скажімо, смачним домашнім молоком. «Я бачу, як Господь мені у всьому допомагає. З такою працею нерідко десь доводиться і втратити, але зразу й здобути. Тому на життя ніколи не нарікаю, не кажу «біда», а всі незручності вважаю тимчасовими. Буває всіляке в житті, зате я не чекаю зарплати і можу собі дозволити жити не гірше, як інші сільські люди», – ділиться думками священник. А ще зауважує, що й інші його «колеги» не байдикують. Отець Сергій із сусіднього села Овадне теж і трактора має, на полі працює, ще й свиней вирощує. Про отця Віталія із Зорі давно слава як про статечного господаря йде, бо на всі руки майстер, ще й пасічник знатний.

Крім сільськогосподарських робіт має Борис Наумчук і багато інших зацікавлень. От сам змайстрував гойдалку: широку підвісну лаву зі спинкою – для дорослих посиденьок, а легке сидіння на довгих ланцюгах – для дитячих розваг. Зараз потихеньку готує майданчик під господарський двір, а ще збирається ставити паркан. Біля церкви теж, каже, як не долучиться до будь-яких робіт, то буде не він. Он на оновленому куполі встановлювали хрест, то й до тієї справи поривався. Не пропускає такої толоки, коли треба косити біля храму, чи щось майструвати.

До церкви привів випадок. Борис Наумчук – єдиний у своїй родині священник. «Перше моє залучення до церкви було випадковим. Тоді в нашім селі набирали хлопчаків у якості прислужників. Кликали переважно «еліту»: сина фельдшерки, сина зоотехніка… Серед п’яти хлопців-однокласників, яких запросили, був і мій старший на півтора року брат – чистий математик, людина точна і далека від словесності. Я сам зголосився піти замість нього, бо розумів, що йому ця сфера не надто цікава. Досі напам’ять знаю того першого «Апостола», на якому ми лише практикувались читати. Відтоді все моє життя пов’язане зі служінням Богу», – пригадує він.

Нині отець Борис має аж три парафії: у селах Верба, Охнівка та Блаженик. Давно знає своїх прихожан, їхні проблеми та сімейні історії, старається бути для них добрим наставником.

Серед основних якостей, які потрібно виховувати у молоді, у першу чергу бачить патріотизм. Упевнений, правильно сформувавши цінності у підростаючого покоління, суспільство позбудеться негативних проявів, які вже можемо спостерігати навколо. Звичайно, як один із впливів, є виховання в дітей християнської етики та моралі.

Приємно, каже священник, що люди все ж тягнуться до церкви. Карантин вніс свої корективи у здійснення служби та й узагалі, у правила відвідування храмів. Тим не менше, є події, які не мають залишатись без уваги. Так, наприклад, освячення кошичків на Великдень у його парафіях пройшло дуже гарно. І години розрахували правильно, щоб в кожен «куток» встигнути, і місця обрали відповідні.

Зокрема, у Вербі священне дійство проходило на шкільному стадіоні, де люди розташувались на дистанції, про всяк випадок одягнули й маски. «Була якраз сьома година ранку, з ночі трави ще злегка посріблила паморозь, а тут і схід сонця не забарився. У всій цій красі із чистими помислами, вірою та сподіваннями на краще село отримало освячення великодніх пасок», – розповідає отець Борис.

Такі ось прості життєві істини священника Бориса Наумчука: щира праця та віра в Божу поміч. І тоді, переконаний він, у світі стане менше бід, а кожен новий день приноситиме людям лише радість.

Юлія ПАШКОВА.